ПРИКОРДОННЯ. Найбільша і найпівнічніша в Україні Новгород-Сіверська громада разом із сусідньою Семенівською піддаються регулярним обстрілам з боку московитів. До війни тут і без того було важко – регіон малозаселений і депресивний, а нині і поготів. Чи є життя під обстрілами, ми поцікавились у голови громади Людмили Ткаченко.
20 кілометрова зона – під вогнем!
«Важко, – каже міська голова. – Насамперед через психоемоційний стан людей. Важко щось донести до них, якщо вони налякані. Скільки разів звертались і просили виїжджати, бо обстріли посилюються, ворог почав застосовувати і важку артилерію. Ось, наприклад, нещодавно «Градами» вдарили по Кам’янській Слободі, але люди настільки прив’язані до своїх домівок, городів, що виїжджати не хочуть».
На щастя, подалі від щоденного пекла виїхала більшість родин із дітьми. Переважно углиб громади.
Людмила Ткаченко розповідає, що за рік, починаючи з серпня минулого року, з прикордоння вдалося вивезти понад 600 людей. Це з тих, хто добровільно погодився, бо примусової евакуації не оголошено.
«Є обстріли – їдуть, обстріли стихають – знову ніхто нікуди не їде», – бідкається голова.
Разом із тим географія обстрілів значно розширилась. Так, якщо минулого року найбільше обстрілювали Грем’яцький та Михайлослобідський старостинські округи, то зараз 20-кілометрова зона, в яку входить п’ять старостинських округів, перебуває повністю під обстрілами. Крім того, сюди регулярно заходять диверсанти, тут точиться справжня війна.
«Північний полюс України» відселений і безлюдний
Крайня північна точка України, село Мурав’ї, що входить до Грем’яцького старостату Новгород-Сіверської громади, залишилось без людей. Після того, як росіяни зруйнували міст через річку Судость, останніх мешканців села відселили. Здебільшого людей переправляли на човнах. У сусідньому Грем’ячі, незважаючи на щоденні обстріли, продовжує мешкати половина від довоєнної чисельності населення.
Село Мурав’ї знаходиться біля кордону з Росією, у місці впадання річки Судость у Десну. Відстань до центру громади становить близько 48 кілометрів. Мурав’ї причаїлися у самісінькому тилу ворога України – це крайня північна точка України, з трьох боків оточена річками. З четвертого боку – кордон із Брянською областю Росії, етнічною Стародубщиною, окупованою росіянами 1921 року. Найближчий населений пункт – російська Біла Берізка, до якої всього 16 кілометрів.
До початку великої війни в Мурав’ях проживало приблизно 50 мешканців. Зараз – немає нікого.
«Ми просили людей виїжджати звідти давно, жити там небезпечно, – каже голова громади Людмила Ткаченко. – Але селяни прислухались тільки після того, як росіяни авіаударом зруйнували міст через річку Судость – єдиний сухопутний шлях, що з’єднував село з материковою Україною».
За словами міської голови, евакуація була дуже складною. Людей переправляли на човнах.
«Зараз там вже немає нікого… Село обстрілюють постійно. У нас там був фермер Пустовойт, то він частину техніки встиг вивезти, а частина залишилась там. Вже не робоча, вся побита», – каже вона.
За словами Людмили Ткаченко, щоденно обстрілюють і Грем’яч. Незважаючи на небезпеку, в селі продовжує жити половина населення, працює старостат та комунальні служби.
«Не знаю, чому вони тягнуть з виїздом, там неможливо жити, – говорить Людмила Ткаченко. – Немає такого дня, щоб Грем’яч не обстрілювали – в школу прильоти, в ФАП прильоти, в центр села – прильоти. Там постійно обстрілюють. Життя, як на фронті – в городи та будинки прилітає. Разом із тим там працює наш староста і комунальне підприємство. Бригади РЕМ працюють навіть під обстрілами, відновлюючи електропостачання».
У Грем’ячі постійно проживає і староста, який відмовляється залишати своїх людей. За словами голови громади, всю гуманітарну допомогу насамперед завозять у прикордонні села, такі як Грем’яч, Михальчина Слобода, Бучки.
40% сільськогосподарських земель покинуті
Через замінованість та близькість до кордону 40 відсотків земель в громаді не обробляють. Такий стан речей негативно вплинув на бюджет.
«Надходження до бюджету зменшились порівняно з минулим роком на 30%, – пояснює стан справ міська голова. – Громада виживає за рахунок ПДФО з грошового забезпечення військових».
Втім, як відомо, нещодавно Уряд Шмигаля виступив із ініціативою забрати ПДФО від громад і використовувати його безпосередньо на армію. У найпівнічнішій громаді України таким рішенням незадоволені.
«Ми писали і звертались, що цього робити не можна, принаймні не для всіх. Якщо завдяки ПДФО ми маємо надходження, то це насамперед розвиток. Ми відремонтували ямки, бо в нас з’явилися кошти, ми полагодили зливові споруди. ПДФО дає змогу втримати господарство на рівні. Я не кажу, що воно тут розквітає, але хоча б не руйнується. Якщо в нас заберуть ПДФО, то особливих проектів ми тут не реалізуємо. Це буде виживання. Не більше», – робить невтішний прогноз Людмила Миколаївна. І додає: «Я державу розумію: вона дає грошове забезпечення. І це правильно, коли держава дає і держава повертає. Однак я б запропонувала на тих територіях, де дислокуються військові, хоча б якийсь відсоток залишити, бо військові так само користуються водою, світлом, вивезенням сміття. Присутність військових у Львові і в Новгороді-Сіверському – це, як кажуть в Одесі, дві різні речі».
Війна дала можливості
Попри війну, громада шукає можливості вижити. Насамперед – через підтримку міжнародних донорів. В Новгороді-Сіверському уклали меморандуми з американською програмою «DOBRE» та потужною французькою благодійною організацією «Akted». І якщо з американцями тут працюють вже кілька років, то французи прийшли на допомогу з війною.
«Вони були одними із перших, хто зайшов до нас із реальною допомогою, – характеризує французький благодійний фонд Людмила Ткаченко. – Спочатку забезпечували критичні потреби, а зараз перейшли на інший рівень. Ми з ними пішли на розвиток і реалізуємо пілотний проект із водопостачання».
За словами міської голови, донори готові вкладати гроші у водну мережу.
«Вона у нас стара, – каже керівниця громади. – Якщо ми перевозимо людей углиб громади, на Подесення, то чому б там насамперед не створити умови? Донори погодились на це, бо територія там відносно безпечна і більш-менш спокійна. Приїжджали проектанти, вже виготовляють технічну документацію. Наступного року ми плануємо бути з новою водною мережею: труби, водонапірні вежі, насоси – все їхнє. Ми лише даємо потребу. Грошей ми не бачимо».
З благодійним фондом «За сильну Україну» міська рада реалізує проект встановлення систем оповіщення.
«Ми запропонували сім населених пунктів, де бачимо в цьому потребу. Це Подесення, куди не долітають снаряди. Прикордонну зону не подавали, бо система від артобстрілів не рятує», – коментує проект пані Людмила.
З допомогою міжнародних донорів вдалося швидко відновити навчальний заклад у селі Печенюги, куди росіяни не так давно скинули авіабомбу.
«У тій будівлі розміщені будинок культури, старостинський округ, школа, – пояснює очільниця. – Після прильоту 95 вікон просто вилетіло, побило фасад. Донори дуже оперативно замінили нам всі вікна та двері. Зараз вони готові виділити кошти на ремонт фасаду і даху».
Нещодавно громада подала ще один проект до Міністерства регіонального розвитку. Це проект будівництва бомбосховища. У Новгороді-Сіверському сподіваються, що до кінця року укриття в місті з’явиться.
Війна поглибила і цивільно-військове співробітництво.
«Ми допомагаємо військовим чим можемо, вони – нам», – каже Людмила Миколаївна.
У майбутнє ця мужня жінка, яка керує воюючою громадою, дивиться з оптимізмом. Сподівається, як і всі, на те, що війна скоро закінчиться. Обов’язково нашою перемогою. А зараз головне – вистояти!
Віталій Назаренко, фото автора та Новгород-Сіверської міської ради
На першому фото: Будинок на батьківщині Кучми в селі Чайкіне, куди прилетів «Шахед»
